Надворі йде сніг. Тихо-тихо. Лише сніг так невпинно падає і падає.
Під ногами риплять сніжинки. А дихати так легко!
Але здається, що за спиною виросли крила і я ось-ось полечу!
Можливо, в тому місті, де Ти зараз, також йде сніг.
Якби я могла впасти сніжинкою – лише однією з казна-скількох
мільйонів сніжинок, що злітають з неба – на
Твою долоню чи розтанути на Твоїй пекельно-чорній вії.
Мені здається, що я за це ладна зараз віддати життя або душу…
Або все на світі, щоб лише Тебе побачити… хоча б на секунду… навіть десь в натовпі…
А сніг іде. Повільно їдуть авто. Ідуть перехожі.
Якась пані в такий снігопад вийшла на прогулянку з маленьким песиком.
Він одягнений у посмуговану собачу курточку, але все-одно змерз і
безпорадно шукає оченятами хоч якийсь предмет, що міг би зігріти хоча б погляд.
І я в тому клятому натовпі людей безпорадно щось шукаю очима…
І знаю, що все марно.
Звертаю на безлюдний провулок – подалі від метушні.
Але назустріч знову перехожий. Зігнутий від холоду, з потупленими очима.
А як добре, що влада міста почала контролювати освітленість
віддалених від центра вуличок!
Ніде нікого немає. Лише вдалині видніється силует людини
(мабуть, все ж таки чоловіка).
А вулиці освітлені дуже гарно. А сніг падає і падає. Надворі тихо-тихо.
Десь почулася сигналізація автівки. І тиша стала вже не дуже схожою на тишу.
Я зустріла до крику знайомий погляд.
Цей янгольський погляд пекельно-чорних очей. Неначе до криниці мого
серця кинули камінь, і я почула його відлуння десь на дні.
Сигналізацію ще чути. Попереду нікого немає. Лише пастельне світло ліхтарів
і білий сніг. Господи, це ж Його погляд! Це – Він! Я обернулася –
позаду нікого немає: лише пастельне світло ліхтарів і білий сніг.
Сигналізацію вже не чути. Тиша стає схожою на тишу.
© Анна Костенюк. Всі права застережені.
Дякую! І ти, мабуть, зрозуміла для кого воно писалося так щиро?...