Надворі йде сніг. Тихо-тихо. Лише сніг так невпинно падає і падає.
Під ногами риплять сніжинки. А дихати так легко!
Але здається, що за спиною виросли крила і я ось-ось полечу!
Можливо, в тому місті, де Ти зараз, також йде сніг.
Якби я могла впасти сніжинкою – лише однією з казна-скількох
мільйонів сніжинок, що злітають з неба – на
Твою долоню чи розтанути на Твоїй пекельно-чорній вії.
Мені здається, що я за це ладна зараз віддати життя або душу…
Або все на світі, щоб лише Тебе побачити… хоча б на секунду… навіть десь в натовпі…
А сніг іде. Повільно їдуть авто. Ідуть перехожі.
Якась пані в такий снігопад вийшла на прогулянку з маленьким песиком.
Він одягнений у посмуговану собачу курточку, але все-одно змерз і
безпорадно шукає оченятами хоч якийсь предмет, що міг би зігріти хоча б погляд.
І я в тому клятому натовпі людей безпорадно щось шукаю очима…
І знаю, що все марно.
Звертаю на безлюдний провулок – подалі від метушні.
Але назустріч знову перехожий. Зігнутий від холоду, з потупленими очима.
А як добре, що влада міста почала контролювати ос
...
Читать дальше »
