Білий сніг замітав сліди, вітер нещадно проривався крізь молодий кедрівник,
обгинаючи старі кедри. Середина листопада, немилосердний мороз,
величезні кучугури снігу, за якими зовсім не видно шляху.
Заметеною дорогою повільно просувалася група людей із вінками в чорних стрічках.
Десь тут, посеред цієї білизни, має бути кладовище.
Але пороша все старанно приховувала.
Жодного обрису, жодного силуету ніде не було видно.
Навіть не ясно було, де закінчується ця земля і починається небо.
Здавалося, минуле і майбутнє змішалися, розлетілися у цьому хаосі на дрібні
фрагменти, які падали чи-то з білосніжного неба, чи-то з такої самої землі
мільйонами порошинок, не даючи комусь дійти до цвинтаря, а комусь
відправитися в останню путь, не кажучи вже про те, що робітники,
які насилу видовбали яму, зараз не встигали розчищати її від снігу.
Наче природа стала проти, наче небо і земля або ж те, що від них
лишилося, кричали, захлинаючись своєю одвічною німотою:
це не повинно було статися!.. Але все було безповоротним.
І цей низький шматок неба вже абсолютно нічого не міг змінити.
Із пагорба аж до горизонту простягався мальовничо-
підступний пейзаж урману. Важкі хмари, здавалося, чіплялися за верхівки кедрів.
Легкий вітерець грався листочками осики, від чого чувся дивний шепіт,
який, мабуть, комусь все ж був зрозумілий. Десь внизу,
у воді, потопали сонячні зайчики…
Звідси все було настільки гарним, зовсім іншим.
Мабуть, таким іншим, як і світ, що панував на цій височині.
Тиша, домовинна тиша, мовчала до кожного, хто приходив сюди,
дарма чи-то приходив назавжди, чи-то просто когось відвідати.
Час від часу чулися лише крики воронів,
що чекали в небі доки підуть гості, залишивши свої "гостинці".
Нарешті всі зібралися. І труну привезли.
Вітер розпорошував над усіма маленькі частиночки життя,
що білосніжною памороззю вкривали непорушне обличчя ще
не старого чоловіка. Наче Він був навіки про щось задуманий:
може, про нездійсненні мрії, про ту далеку землю, де пишно буяли сади,
коли тут ще лютували морози; про ці заплутані стежки, які не суджено було
нікому розплутати. А зараз залишився один-єдиний шлях і
нарешті прямий-прямий, але порожній, пустий і вже беззмістовний.
Тиша. Але чути лютування вітру, відчувається як він злісно тріпоче стрічками
у вінках, несамовито б'ється грудьми об хрести і надгробки, які вкриває
цілковитий шар снігу, а потім зриває з когось хустин
у і розвіює білі локони. Б'ється точно так, як билася Його душа,
коли рвалася з цього глухого простору… і щомиті застрягала у сталевих ґратах.
У печі розгорається полум’я… якесь підступне і злочинне.
Невпинно пожирає скупий шматочок паперу між березовими полінами.
То – записка… на ній кострубатий почерк… полум’я миттєво її поглинає…
Спокій розтікається між теплим сонячним промінням, між комахами, які плутаються в повітрі… Зрештою ми сюди доїхали, знайшли це місце. Дивно, але таке відчуття, ніби ми маємо бути тут… завжди і постійно. Могила занедбана, забута… Одна-єдина на всі околиці кладовища без огорожі і навіть без хреста. Самотня, покинута… А в повітрі, ніби щось пульсує, хоче щось сказати, але не в силі.
Сніг не перестає. Аж до неба підносяться схлипи, плачі, голосіння і чиєсь приховане "пробач, будь ласка, пробач!"… Це ніхто не чув, а якщо хтось і чув – не надав значення.
Хотілося щось вимовити. Саме тут, на цьому місці, за тисячі кілометрів. Але лиш тут, за тисячі кілометрів, стало зрозумілим, що Ти й так усе знаєш… Цілком усе. І якось абсурдно, подолавши таку відстань, переказувати щось, що Тобі й без цього відомо. Здалося, немов Ти про мене все знаєш… вкрите і явне або навіть те, що я ще не знаю… Наприклад, те, що я зараз мушу відшукувати, неначе мушу збирати безкінечну мозаїку із фрагментів минулого і майбутнього, які переплуталися між собою…А найсумніше те, що частину цих фрагментів необоротно втрачено: щось розвіяв вітер, щось заблукало серед тієї пороші, але найголовніше згоріло тоді в печі між березовими полінами!
Скорбота на багато років вперед або одночасно за всі прожиті роки, та найголовніший плач серед цієї жалоби пролунає всього за кілька тижнів десь там, майже вдома, за тисячі кілометрів.
Хтось неутішно ридав, а хтось молився, але там, вдома, дзвонили за упокій важкі, наче Твоя доля, дзвони… між Тобою і цими дзвонами майже все Твоє життя і ще тисячі кілометрів …
© Анна Костенюк. Всі права застережені.
Це ж та моя публікація з "Молоді України" і "Нашого слова".... а ссилка в заголовку - то на "Молодь України"...